тільки для води

Мерло-понті, Морис (1908, Рошфор-сюр-Мер - 1961) - франц. філософ; один з головних представників феноменології, теоретичні погляди якого склалися під впливом Гуссерля, Гайдеггера, Сартра та емпіричної психології. Освіту отримав у Вищій нормальній школі. Перед Другою світовою війною викладав філософію й психологію у ліцеях; під час війни служив у франц. армії; потому - проф. у Ліонському ун-ті, Сорбонні та "College de France". Був співредактором (разом із Сартром та де Бовуар) часопису "Le Temps Modernes". Його теоретичні пошуки були підпорядковані обґрунтуванню філософської ідеї про те, що сприйняття є первинними у людському досвіді і визначають спосіб "буття у світі" людського суб'єкта, отож сприйняття світу є самодостатнім процесом (sui generis), який логічно передує поділові на суб'єкт та об'єкт. Ця ідея спричинилася не тільки до поглиблення феноменологічної редукції та інтенціонального аналізу Гуссерля у напрямі подолання традиційного дуалізму дух - тіло, а й уточнення гайдеггерівського Dassein ("Буття-тут") у світлі вироблення онтології тілесності. В ході критичного дослідження сучасних йому психологічних теорій сприйняття, головним чином біхевіоризму та гештальтпсихології, Μ. -П. дійшов висновку, що людський досвід не є закритою, суто приватною сферою, а становить спосіб буття у світі, який не можна звести до чистої свідомості. Онтологічне трактування сприйняття покладено в основу його версії феноменології, котру він розробляв у "Феноменології сприйняття" (1945). Однією з найбільш прикметних характеристик цієї феноменології є теорія М.-П. про роль людського тіла у сприйнятті світу. Він стверджує, що головні характеристики сприйняття виводяться із особливостей людської тілесності; людське тіло ототожнюється з безпосередньою присутністю людини, позначаючи змістовний "центр" людської ситуації буття у світі. Метою феноменологічного підходу М.-П. стає остаточне подолання класичної дихотомії суб'єкта та об'єкта за допомогою розкриття метафізичного змісту тілесності. Він доводить необґрунтованість у попередній філософській традиції зведення людського тіла до об'єкта, розгортаючи динаміку осмислення тіла як "живого". Виявлення ознак "живого тіла" надає людському існуванню надприродного, екзистенційного та метафізичного значення. Згідно з М.-П., тіло є "нашим якорем у світі"; саме воно наділяє світ якістю бути горизонтом досвіду. У праці "Видиме і невидиме" (опубл. 1971 р.) М.-П., намагаючись надати своїм феноменологічним розвідкам онтологічного обґрунтування, використовує поняття "плоті" (la chair) (невідоме класичній філософії); для її визначення стає доцільним старий термін "стихія" (у тому сенсі, коли йдеться про стихію води, повітря, землі та вогню як про тілесний принцип, що визначає форму буття). М.-П. ототожнює плоть із першоосновою світу, що породжує як світ, так і суб'єкт; тому її не можна звести ані до матеріальної, ані до духовної субстанції; саме у ній сконцентрована метафізична напруга живого тіла та світу. Для соціально-філософських поглядів М.-П. характерним є перехід від прихильності до ортодоксального марксизму (на початковому етапі творчості) до відмови від тези про односпрямовану логіку історії (оперту на суспільно-економічний побут) і, зрештою, до переконаності в існуванні множинності соціальних тенденцій та активної ролі людини в їхньому спрямуванні.

[br]

Осн. тв.: "Структура поведінки" (1942); "Феноменологія сприйняття", (1945); "Гуманізм і терор" (1947); "Похвала філософії" (1953); "Первинність сприйняття" (1964); "Видиме і невидиме" (1971).

Парацельс (спр. ім'я Філіп Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493, Айнзидельн, Швейцарія - 1541) - вченийлікар, теолог, філософ. Ще за життя П. - "Лютера в медицині" - його ім'я стало легендарним і було оточене таємницями і чутками. П. сам докладав зусиль до творення власного міфу, підписуючи, напр., свої книжки як "найславетнішийіз філософів", "князь хіміків" і "монарх медицини". Університетську освіту і ступінь докт. медицини П. здобув у м. Ферара (Італія). З метою збагачення досвіду і знань багато подорожував, відвідував інтелектуальні центри Європи і Сходу, брав участь у військових кампаніях (певний час перебував навіть у татарському полоні). Спілкувався із сучасниками-гуманістами, зокрема, з Еразмом Роттердамським. Викладав курс медицини у Базельському ун-ті (читав лекції нім. мовою, а не латиною, що передбачала академічна традиція того часу). П. - яскравий представник натурфілософії доби Відродження. У медицині (яку він визначав як "натуральну магію") П. виявив себе справжнім реформатором і сумлінним дослідником. Лікувальна справа завдячує П., зокрема, детальним описом багатьох внутрішніх, нервових, психічних і професійних захворювань. П. широко використовував у практиці лікування новаторські прийоми хірургії, кольорової та музичної терапії, бальнеології і хіміотерапії. Одне з головних завдань алхімії П. вбачав не у пошуках філософського каменя, а у виготовленні цілющих ліків. Філософській позиції П. притаманне обстоювання взаємодоповнювальності емпіричного і теоретичного знання, їхньої принципової неповноти одне без одного. У своїх дослідах П. виходив з ідеї єдності світоустрою (який тлумачив у гілозоїстському дусі), тісного зв'язку і родинної близькості людини і світу, людини і Бога. Завдяки своїй богоподібності людина, згідно з П., спроможна зрозуміти свою відповідність і подібність іншим видам реальності, опанувати їх та взаємодіяти з ними. Людина - не тільки "мікрокосм", або малий світ, який вміщує в собі незліченні властивості і природу усіх інших речей; людина є "квінтесенцією", або п'ятою (по відношенню до чотирьох першостихій - землі, води, повітря та вогню), істинною сутністю світу, яку Бог наділяє рисами творця. Через це людина перевершує усі інші істоти, що покликані їй служити; через пізнання усіх цих істот людина приходить до пізнання самої себе. Знання, згідно вчення П., не містить заборонених для людини сфер; воно є здатністю і обов'язком людини, проявом її всемогутності. Створена П. концепція світу і людини виявилася плідною для розвитку природничих наук у XVI - XVII ст. П. - автор численних праць, написаних переважно метафоричною, втаємничено-герметичною мовою: фундаментальної багаторічної праці про походження і перебіг хвороб - великого трактату "Парамирум"; "Хроніки Каринтії"; "Лабіринту ошуканих лікарів"; "Філософії"; "Потаємної філософії"; "Великої астрономії" та ін.